Головні новини

«Обмен пленных»: что осталось за кулисами

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод

Возвращение домой режиссера Олега Сенцова, крымского фермера Владимира Балуха, студента Павла Гриба, журналиста Романа Сущенко, крымского татарина Эдема Бекирова, самого молодого из моряков Андрея Эйдера и других незаконно заключенных украинцев бесспорно войдет в социологические опросы как одно из самых значимых событий года. Ведь впервые за шесть лет войны произошло масштабное освобождение политзаключенных, которые были арестованы в России и оккупированном Крыму. До этого в результате переговоров настолько многочисленно освобождали разве что пленных из оккупированного Донбасса.

Но есть несколько вещей в этом процессе, которые остались за кулисами.

По-перше, лишилися люди.

У Росії та окупованому Криму за гратами знаходяться щонайменше 86 людей, список яких був оприлюднений Центром громадянських свобод. Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денисова заявила про 110 ув’язнених. Переважна більшість із них кримські татари, на яких навісили ярлик «терористи». Також є призначені ФСБ «шпигунами», «диверсантами» та «екстремістами» суто за політичними мотивами невинні люди.

Це масштабне звільнення взагалі не торкнулося полонених на окупованому Донбасі. Мова про українських військових та цивільних заручників, а серед них — чоловіки, жінки та діти. Згадані СБУ 227 людей тільки верхівка айсбергу. Ми маємо досить обмежену інформацію про викрадення та катування, які відбуваються у сірій зоні. До всього її складно перевірити. Ув’язнених тримають в ізоляції, навіть Міжнародний комітет Червоного Хреста не має до них доступу.

По-друге, лишилися питання.

Невідомо, чи була окрім видимої ще й прихована частина домовленостей. Але складається стійке враження, що звільнення заручників відбулося у рамках більш широкого процесу виконання Мінських домовленостей.

Попередні роки в Мінську ламали списи не тільки щодо змісту, вкладених у ці пункти заходів, але пропонували різні формули послідовності їх виконання. І якщо перемовини щодо звільнення полонених потребують тиші, то домовленості щодо виконання по-факту мирного договору засекречені від суспільства бути просто не можуть.

За якими правилами буде проходити амністія та чи підпадуть під неї люди, які вчиняли воєнні злочини?

Коли та за яких умов будуть проходити вибори та чи можуть вони відбуватися без гарантії захисту прав та свобод людини, як-от, свободи зібрань, свободи слова, права на справедливий суд і т.п.?

Коли Україна зможе відновити контроль над російсько-українських кордоном до чи після цих виборів?

Ці питання визначають наше майбутнє. І тому не можуть ухвалюватися таємно навіть за умов повного схвалення країнами нормандського формату. 

По-третє, наша із вами відповідальність.

Маємо запевнення президента Володимира Зеленського, що процес звільнення решти людей триватиме. Ніби до Кремля вже передали нові списки. І представник Кремля Дмитро Пєсков вже заявив, що «це потребуватиме дуже ретельної та очевидно розтягнутої в часі роботи».

Тому і ми маємо докласти зусиль, щоб імена із цих списків звучали. Аби за цими іменами почали бачити реальних людей, ми маємо почати про них говорити.

Про 57-річного кримського татарина Джеміля Гафарова, предіалезного хворого, якого не можна тримати за гратами навіть відповідно до російського законодавства.

Про визнаного Міжнародною Амністією в’язнем сумління правозахисника Емір-Усеїна Куку, якого після кількох «профілактичних бесід», викрали, побили та згодом просто запроторили до в’язниці.

Про координатора «Кримської солідарності» Сервера Мустафаєва, активісти якої носили передачі в тюрми, відвідували сфабриковані суди, підтримували родини, що лишилися без годувальників.

Про громадського журналіста Нарімана Мемедемінова, завдяки стрімам та постам якого ми отримували інформацію про переслідування в Криму.

Власне, суто за захист прав та допомогу іншим вони самі опинилися під ударом.

Про те, що нам важко дивитися в очі батьку авіатора-любителя Валентина Вигівського, який отримав 11 років у засекреченій справі по шпигунству, а насправді, за відмову співпрацювати із ФСБ. Його батько Павло Вигівський попри поважний вік постійно виходить на усі наші акції та скромно стоїть із фотографією свого сина. На ній усміхнений Валентин тримає на плечах малолітнього Кірюшку.

Про те, що складно дібрати слова, щоб підтримати рідних призначеного «диверсантом» Володимира Дудки. Він вже третій рік страждає від виразки шлунку та цілого ряду хронічних хвороб, і попри численні клопотання не отримує належної медичної допомоги.

Ми не маємо забувати про військового Сергія Глондаря, який досі не бачив свою 4-річну донечку, народжену вже після його полону.

Про журналіста Станіслава Асеєва, який писав статті під псевдонімом прямо із окупованого Донбасу.

Про Станіслава Печонкіна, який приїхав на кілька днів до рідної Горлівки і з того часу знаходиться за гратами. 

Про власницю зоокрамнички Олену Сорокіну, яку бойовики забрали прямо із її будинку у жовтні 2018 року.

Про медсестру Марину Чуйкову, яка поїхала провідати хвору бабусю та була затримана на блокпості.

Про викладача філософії Олега Галазюка, який не міг знайти роботу в Києві й опинився в ув’язнені в Донецьку.

Ми маємо зробити для цих людей те саме, що ми вже спільними зусиллями зробили для нині звільнених.

Недарма, до довогочікуваного обміну увійшли майже усі «медійні» та відомі міжнародній спільноти політв’язні. Але ця відомість теж прийшла до них не відразу.

Я добре пам’ятаю, як ще кілька років тому про їхню долю знали тільки рідні, друзі та правозахисники.

Їхні імена стали звучати рефреном після організованих сотень акцій, флеш-мобів, твітер-штормів та адвокаційних зустрічей. Тому нам важливо продовжувати роботу далі.

Джерело: hromadske

Click to comment

Оставить комментарий

Популярные новости

To Top